У стінах Тернопільського національного медичного університету вирує не лише навчальне, а й насичене позалекційне життя. Серед численних студентських ініціатив особливе місце посідає театральна студія «Арт-драма», яка вже давно стала справжньою домівкою для багатьох талановитих студентів. Сьогодні нашою співрозмовницею є Анна Черноус, інтернантка, яка, попри щільний графік, безкінечні чергування в лікарні та прагнення до професійного зростання, знаходить час для сцени й залишається невід’ємною частиною цієї театральної родини. Її шлях – це гармонійне поєднання медичної дисципліни та невгамовної творчої душі.
– Анно, звідки ви родом і що привело вас до Тернополя?
– Народилася й виросла я в мальовничому місті Прилуки Чернігівської області. Із самого дитинства моє життя було тісно пов’язане з творчістю: я співала, танцювала, декламувала вірші. Зокрема, з п’яти років та аж до дев’ятого класу відвідувала танцювальний гурток. Зі стількох же років і до закінчення школи співала в ансамблі. Сцена завжди була моєю пристрастю, я була дуже творчою, жвавою, часто брала участь у різноманітних шкільних сценках. Але й на цьому моя творча натура не заспокоювалася. Вдома, щоб відволіктися від галасу й метушні, я вишивала, в’язала, займалася іншими, спокійнішими видами рукоділля, але завжди з піснею на вустах. Мабуть, саме цей творчий неспокій та бажання допомагати людям і сприяли моєму вибору професії. Мріяла стати лікаркою, до того ж не просто лікаркою, а хірургинею. Так і потрапила в Тернопіль, вирішивши здобути освіту в одному з найкращих медичних вишів нашої країни – Тернопільському національному медичному університеті імені Івана Горбачевського.
– Ваші рідні підтримали вас у такому рішенні? Адже Прилуки доволі далеко від Тернополя.
– Мої батьки обоє медики – все життя працюють на станції невідкладної допомоги. Тож з дитинства все наше оточення було лікарським, і в мене завжди лежала душа саме до медицини. Десь у сьомому класі я твердо вирішила, що стану хірургинею. Чому? Донині для мене це загадка, одначе з того часу я вперто йшла до своєї мети. Мої батьки завжди підтримували мої прагнення, тому переїзд до Тернополя не став для них несподіванкою. Вони розуміли, що я шукаю найкращі можливості для навчання та розвитку.
– У школі були відмінницею?
– Ні (сміється). Ніколи довго не сиділа над підручниками, не зубрила, я натура творча, тож мене змусити щось вивчити було важко. Хоча школу закінчила добре, середній бал був 10,1. Підозрюю, що допомогло мені ще й уміння викручуватися, надто на тих предметах, які мені були не до душі. Це своєрідна акторська майстерність, яка вже тоді проявлялася.
– Але все ж, чому саме Тернопіль? Київ, скажімо, ближче.
– Із самого початку дуже хотіла навчатися у західних регіонах країни. Мріяла про Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль… Ніколи навіть не розглядала можливості навчатися у Києві, Полтаві, які, направду, значно ближчі. Відтак, коли дізналася, що стала студенткою ТНМУ, дуже зраділа. Від міста я була в захопленні. Гостинність, чистота, привітність мене підкорили. Тож, навіть неочікувано для самої себе, я сюди ж вступила і на інтернатуру з хірургії, і залишилася у файному місті. Це було радше за покликом серця, ніж за раціональним вибором.
– Прекрасно, коли мрії здійснюються й людина впевнено крокує до окресленої мети! Та повернімося до культурної царини вашого життя. Коли та за яких обставин стали учасницею «Арт-драми»?
– Коли вступала у Тернопільський медичний університет, то й не підозрювала, наскільки тут цікаве й різноманітне позалекційне життя, скільки можливостей для саморозвитку є у студентів. Лише навчаючись на першому курсі, я дізналася про студентський хор і саму театральну студію «Арт-драма». Якось при розмові з моїм однокурсником випадково дізналася, що він пройшов прослуховування та доєднався до артдрамівців. Розпитала, що та як, й тоді, зібравшись з думками, набравшись мужності, сама підійшла до керівниці «Арт-драми», якою на той час була Христина Гуменюк. Пригадую, як розповідала про любов до сцени, про те, наскільки це для мене важливо. Христина Євгенівна провела невеличке прослуховування, я прочитала для неї вірш. Так і потрапила до цієї неймовірної команди, хоча ні… не так, цієї неймовірної сім’ї! Це було ніби повернення до того, що завжди було частиною мене, але на новому, дорослому рівні.
– Які вистави вам запам’яталися найкраще?
– Першою виставою, в якій я брала участь, була «Ціаністий калій». У нас на той час був неймовірний колектив, нині керівниця Мар’яна Варварук тоді була учасницею, ми всі надзвичайно здружилися. Я була у захопленні від репетицій, а відтак й від самої феєрії вистави на сцені, бурхливих оплесків. Це додавало сил і наснаги, мотивувало й до навчання… А далі? А далі почалася пандемія коронавірусу й усе життя як театральне, так і студентське призупинилося. Другий і третій курс ми навчалися в умовах карантину, було не до вистав.
Вийшли навчатися на четвертий курс, а тут в країні розпочалася повномасштабна війна. На першому семестрі ми розпочали готувати якусь українську виставу (вже не пригадаю її назви). Ми тільки-но набрали новий колектив, розписали ролі. І раптом страшна новина – війна! Все перевернулося догори дриґом, скрізь паніка, хаос і невизначеність… І подумати не могли тоді, що наше театральне життя відновиться-таки. Я навчалася на п’ятому курсі, коли більш-менш пристосувалися до нових непростих умов, а ми, українці, вирішили будь-що продовжувати жити, і не просто жити, а вчитися, розвиватися, в тому числі й культурно. Тож «Арт-драма» відчула нове дихання. Тоді її керівницею стала Мар’яна Варварук, вона набрала нових учасників. Тоді новим складом ми зіграли неймовірно цікаву українську виставу «Пошилися в дурні». Це були незабутні емоції, після такої великої перерви ми знову були на сцені, знову відчували ці крила за спиною, чули оплески, навіть овації…
Коли я була вже на шостому курсі, ми знову ставимо виставу, яка стала, певне, найкращою в моєму житті. Гадаю, кращих і вдаліших ролей у мене вже не буде – це був «Пігмаліон». Я грала головну роль леді Дулітл. Це був справжній виклик, але водночас і величезне задоволення.
– Цьогоріч неабияк прогриміла прем’єра вистави «Гуцулка Ксеня», чи брали ви участь у ній?
– Звісно! Я зіграла роль оперної співачки Рузі. Зізнаюся, в оригінальній оперній виставі немає такого персонажа, там є лише співачка Зузя, хоча у версії Тернопільського театру – є така дійова особа, тож ми вирішили, що й у нас вона буде. Я виконувала дві пісні, одну – спільно із Зузею, іншу – сама разом з головним героєм. Це був чудовий досвід, який дозволив мені знову поринути у світ музики та співу.
– Цікаво, а ось коли закінчиться інтернатура, чи думаєте ви й надалі продовжувати бути частинкою цієї неймовірної сім’ї артдрамівців, якщо буде така можливість?
– Переконана, що можливість буде. Тут складно відповісти, бо вже будуть інші пріоритети: закінчення інтернатури, пошук роботи. Та й в «Арт-драмі» студенти з власним поглядом, вподобаннями, трішки різні бачення світу… Хоча! Я й уявити не могла, що, коли буду в інтернатурі, й надалі братиму участь в «Арт-драмі». Тож і тут все неоднозначно. Тому, як-то кажуть, побачимо! Але, сподіваюся, що знайду спосіб поєднати власну професійну діяльність з театром, адже це вже частина мого життя.
– Анно, що для вас театр, яку роль участь у «Арт-драмі» посідає у вашому житті?
– Мені дуже подобаються наші репетиції. Це для мене відпочинок, тут наповнююся новими позитивними емоціями, перемикаюся з буденності, з безкінечними клопотами на щось тепле, добре, навіть сімейне. Це ж прекрасно, коли після занять або ж після роботи в лікарні, є можливість побути в колі однодумців, поговорити, посміятися від душі, відчути підтримку. Це ніби терапія для душі.
Та й не можу ні з чим, навіть близько, зрівняти сам виступ на сцені. Спершу це емоції, хвилювання, адреналін зашкалює, коли боїшся підвести не лише себе, а й усю команду, коли докладаєш максимум зусиль, аби викластися до кінця. А тоді виходиш на сцену й просто отримуєш величезне задоволення. І все це увінчується оплесками, вдячністю глядачів, бачиш ці усміхнені обличчя в залі та розумієш – твої старання, переживання, емоції не були марними, все вийшло, ти впоралася. Ось це мій кайф! Це відчуття повного звільнення та єднання з публікою.
– Які ваші плани на найближче майбутнє?
– Передусім, успішно закінчити інтернатуру, пройти спеціалізацію, бо я ще конкретно не визначилася з напрямом, хоча хірургія – це моя мрія. Стати фахівцем, увесь час вдосконалювати власні вміння та навички, аби якомога більше користі принести людям. Прагну постійно вчитися, розвиватися, адже в медицині зупинятися не можна.
Що ж до творчості, то, гадаю, вона зі мною на все життя. Навіть, коли не матиму часу грати на сцені, буду в залі як глядачка. Можливо, шукатиму інші форми творчого вираження, адже творчість – це внутрішня потреба. Бо все минає, а любов до професії та до мистецтва, зокрема театру – вічні! Це те, що живить мою душу та дає сили рухатися вперед.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина Яніни ЧАЙКІВСЬКОЇ